Слово “Merzoni” звучить дещо незвично й поки що не стало терміном, який легко приживається у лексиконі європейської політики.
Втім, упродовж останніх місяців a pragmatic alliance між канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцом та прем’єр-міністеркою Італії Джорджією Мелоні has been building — поступово, але впевнено.
І хоча ці політики в багатьох аспектах є unlikely partners, їхній союз тихо, але відчутно **перекроює баланс впливу в Європі**. Черговим підтвердженням цього стала спільна політична записка, підготовлена Мерцом і Мелоні, яку set to be delivered партнерам по Європейському Союзу на неформальному саміті 12 лютого 2026 року: у ній закликають до реформ, що мають посилити **конкурентоспроможність ЄС**.
Як scholar of European politics, history and culture, я розглядаю цей союз як продукт необхідності, який водночас відповідає інтересам обох сторін — і, цілком можливо, може піти на користь і самому Євросоюзу.
Після “Merkron”: нова вісь впливу в ЄС
Післявоєнна європейська політика вже не раз змінювала «центр тяжіння», однак зазвичай це відбувалося навколо Франції або Німеччини — the bloc’s current two largest economies. Здатність Великої Британії домінувати в політиці ЄС постійно обмежувалася її lateness to the “European project” and ambivalence at home, а остаточно цей вплив обірвав referendum in 2016, який привів до виходу країни з Союзу.
Після Brexit майже десятиліття європейська динаміка трималася на осі Ангели Меркель у Німеччині та Емманюеля Макрона у Франції — партнерстві, яке отримало прізвисько “an alliance given the nickname “Merkron”: стриманий прагматизм і «незграбна чарівність» Меркель поєднувалися з харизмою та масштабним європейським ідеалізмом Макрона. Саме їхнє дволідерство допомогло ЄС пройти через Brexit, першу каденцію Дональда Трампа та пандемію.
Та нині контекст інший.
Меркель більше немає в уряді — вона залишила посаду канцлера Німеччини у грудні 2021 року. Макрон же, зі свого боку, struggled politically at home і дедалі більше нагадує те, що дипломати й журналісти describe as a European “Cassandra”: він часто має рацію у попередженнях про глобальну нестабільність, але йому складніше мобілізувати підтримку — як у себе вдома, так і or across the continent — для реальних кроків у відповідь на виклики.
Завершення епохи “Merkron” збіглося з цілою низкою криз, які тиснуть на Європу: Росія веде ongoing war in Ukraine, зростає непередбачуваність США, посилюються кліматичні ризики, не вщухає напруга навколо міграції, а також триває collapse of arms-control regimes.
Колишнє постхолодновоєнне переконання that peace in Europe was permanent фактично розсіялося.
Мерц і Мелоні: союз, який важко було уявити
У цей вакуум зайшли Мерц і Мелоні — і на перший погляд така пара справді видається нетиповою.
Мерц — консерватор-атлантист і відкритий прихильник економічного лібералізму. Його меседж, як і назва книжки 2008 року “Dare More Capitalism,” демонструє **більш наступальну про-ринкову лінію** після років cautious centrism under Merkel. Мерц також наполягає, що Germany must rebuild military capacity — що помітно відрізняється від десятиліть німецької внутрішньої та загальноєвропейської обережності щодо військового лідерства.
Мелоні, навпаки, прийшла до влади з Italy’s nationalist right. Походження її партії Fratelli d’Italia — Brothers of Italy — traces back to the rump of Mussolini’s fascists. Однак на посаді вона проявила політичну гнучкість, переосмисливши власний образ як responsible and quite successful European actor. У ролі прем’єрки Мелоні зберегла підтримку України та співпрацю з ЄС — попри побоювання щодо обох тем до її приходу до влади. Так само вправно вона вибудувала міцні ties with Washington – including Trump’s political camp і загалом продемонструвала successful strategic chameleonism.
Критики call her opportunistic, а прихильники називають її pragmatic. У будь-якому разі, Мелоні навчилася змінювати політичну форму, перетворившись на bridge between nationalist and mainstream Europe — роль, що підсилює її переговорні позиції.
Те, що зближує Мерца та Мелоні, — це не стільки ідеологія, скільки **прагматична необхідність**.
Німеччина залишається економічним мотором Європи, але їй потрібні союзники, щоб просувати курс на більшу обороноздатність і вищу конкурентоспроможність. Італія ж прагне більшого впливу й довіри в самому ядрі європейської політики.
Обидва уряди дедалі частіше говорять мовою стратегічної автономії: Європа має вміти захищатися й обстоювати інтереси even if the U.S. becomes unreliable. Як формулює спільний документ, який, за повідомленнями, буде представлено іншим партнерам ЄС, puts it: “Continuing on the current path is not an option. Europe must act now.”
Європейська єдність перед обличчям “друга-суперника”
Парадоксально, але Європа нерідко консолідується саме у відповідь на кризу.
Brexit посилив pro-EU sentiment on the mainland. Так само вторгнення Володимира Путіна в Україну revived NATO та активізувало EU cooperation.
Тепер же Трамп — із його фліртом із abandoning NATO commitments, threatening tariffs та сумнівами щодо territorial arrangements in places like Greenland — спричинив шок для європейської політичної свідомості й відчуття **нової вразливості континенту**.
Останні опитування показують overwhelming European support для посилення оборонної взаємодії в ЄС і більшої єдності перед глобальними загрозами.
Для таких лідерів, як Мерц і Мелоні, це відкриває можливості для рішень, які ще десять років тому здавалися малоймовірними або принаймні значно складнішими: нарощування військових бюджетів, оборонна інтеграція, захист промисловості та жорсткіші підходи до міграційної політики.
Оборона Європи та нова хвиля мілітаризації
Найвідчутніший зсув, ймовірно, відбувається саме в Німеччині. Десятиліттями Берлін avoided military leadership, зважаючи на історичні травми та спираючись на американські гарантії безпеки. Цей період завершується. Німецькі посадовці increasingly speak about rearmament, готовність Європи до оборони та довгострокову стратегічну конкуренцію як про **нову норму**.
І терміни тут максимально стислі. Мерц, описуючи тривалу агресію Москви як пряму атаку на європейську безпеку й єдність, заявив у вересні 2025 року: “we are not at war, but we are no longer at peace either.”
Новий німецько-італійський план дій explicitly strengthens cooperation у сфері оборони, кібербезпеки та стратегічних галузей. Обидва уряди підкреслюють відданість НАТО, паралельно просуваючи **посилення європейської військової спроможності**.
Концепція майбутніх європейських оборонних сил, яку раніше відкидали як фантазію, нині активно обговорюють у політичних та експертних колах. Рим, за повідомленнями, готує масштабну закупівлю у German arms manufacturer Rheinmetall вартістю до US$24 млрд (20 млрд євро). Йдеться про сотні броньованих машин і танки нового покоління — один із найбільших спільних оборонних проєктів у Європі.
Цей крок відображає спільний намір Берліна та Рима зміцнювати військовий потенціал Європи, одночасно закріплюючи переозброєння через партнерства в європейській оборонній промисловості.
Вигоди для Мелоні та Мерца: політичний розрахунок
Для Мелоні зближення з Берліном означає додаткову легітимність. Італія традиційно oscillated between European leadership and peripheral frustration. Вирівнюючи позицію з Німеччиною, Рим повертається до ядра ухвалення рішень у ЄС.
Паралельно Мелоні може демонструвати електорату вдома образ «національної» лідерки, а в Брюсселі — статус **незамінної партнерки для Європи**. Її підходи дозволяють утримувати робочі канали з Вашингтоном і водночас залишатися в межах європейського консенсусу — баланс, який вдається не багатьом.
Німеччина ж отримує більше політичної маневровості й союзника, який краще резонує з практичними пріоритетами ЄС.
ambitious federalist vision Макрона часом відштовхувало обережніші столиці. Для Мерца Італія стає прагматичною противагою, яка робить акцент на конкурентоспроможності, контролі міграції та промисловій політиці, а не на великому «перезаснуванні» Європи.
Водночас Макрона не можна сказати, що повністю витісняють. Франція й надалі leads on nuclear deterrence та низці дипломатичних напрямів. Проте політичний імпульс зміщується — тепер він частіше на боці урядів, які ставлять безпеку та економічну конкурентність вище за інституційні реформи.
Чи стане “Merzoni” стабільною моделлю?
Партнерство Merzoni зіткнеться з серйозними перевірками.
Економіка Італії remains fragile, а німецька експортна модель переживає труднощі через глобальні зрушення. У багатьох країнах ЄС ультраправі та популістські сили still challenge EU cohesion. А оборонна інтеграція — політично делікатна тема для низки членів Союзу.
Однак у Європі саме необхідність нерідко штовхає інтеграцію вперед. І що більше криз накопичується, то менш «опційною» стає співпраця — вона перетворюється на **умову виживання проєкту ЄС**.
Насправді ключове питання полягає в тому, чи зможе Європа перейти від реактивного менеджменту криз до проактивної геополітичної стратегії. Наразі ж цей нетиповий німецько-італійський тандем сигналізує, що політична карта Європи змінюється — не через великі федералістські концепції, а завдяки прагматичним союзам, сформованим страхом, потребою та можливістю.
Julia Khrebtan-Hörhager, Associate Professor of Critical Cultural & International Studies, Colorado State University
This article is republished from The Conversation under a Creative Commons license. Read the original article.
This story was originally featured on Fortune.com
