Усі фільми “Star Wars”: повний рейтинг від найгіршого до найкращого

“The Rise of Skywalker” таки дає відповіді на кілька ключових питань, залишених “The Force Awakens”, але ціна занадто висока. Замість цілісної історії фільм часто виглядає як механізм для заспокоєння фанатських претензій.

Так, візуально стрічка вражає, а окремі акторські роботи — зокрема Адам Драйвер у ролі Кайло Рена — справді сильні. Проте розповідь нерідко відчувається як сюжет за шаблоном.

Раніше цей фільм стояв у рейтингу вище, але з часом “The Rise of Skywalker” сприймається гірше і погано старіє.

Погляд Рона Говарда на молодого й романтичного Хана Соло (Альден Еренрайк грає гідно) — це неоднозначна суміш: яскравий екшн, суперечливі сюжетні ходи та фінал, який, здається, тягнеться надто довго. Подекуди фільм надто старається бути милим у жартах, а деякі моменти відверто змушують зітхнути — наприклад, пояснення, як Хан отримав прізвище, і те камео наприкінці.

Втім, Дональд Ґловер у ролі Ландо Калріссіана — безумовний плюс (і взагалі епізоди за його участі — найсильніші). До того ж це один із найкрасивіше знятих фільмів ери Disney.

Попри це, у підсумку “Solo” лишається одним із найбільш малопам’ятних фільмів “Star Wars” у диснеївський період.

Під час голлівудських трудових конфліктів 2023 року Disney вирішила, що Мандо настав час виходити на великий екран. Замість четвертого сезону “The Mandalorian,” творець шоу Джон Фавро переключився на постановку першого повнометражного фільму “Star Wars” після “The Rise of Skywalker”.

За сім років, що минули від “The Rise of Skywalker”, сталося багато — і головне, фанати “Зоряних війн” звикли споживати франшизу на малому екрані. Саме тому найбільша проблема цієї повнометражної версії “The Mandalorian” у тому, що вона відчувається занадто телевізійною.

Хоча ставки високі — Мандо (Педро Паскаль) і Ґроґу вирушають на пошуки сина Джабби Гатта, Ротти (озвучує Джеремі Аллен Вайт) — розв’язка не дає настільки ж кінематографічного ефекту. Навіть “Solo” мав ширший розмах і відчуття масштабу.

Джордж Лукас від початку наголошував, що “Star Wars” створювалися для дітей, і він це повністю підкреслив, коли через 16 років після завершення революційної оригінальної трилогії представив “Episode I: The Phantom Menace”. Фільм знайомить глядачів з Анакіном у 9 років: Квай-Ґон Джинн вважає його “обраним”, який має відновити баланс Сили.

У першому приквелі чимало стриманого екшну, але його найяскравіший елемент — лиходій Дарт Мол, чия фінальна дуель із джедаями справді захоплює. Це один із небагатьох моментів, що викликає мурашки, — і шкода, що до нього треба чекати понад годину.

Попри недоліки та те, що світ отримав Джар Джар Бінкса, “The Phantom Menace” з часом мені подобається більше — особливо після появи дітей і переглядів разом із ними. Виходить, Джордж мав рацію із самого початку.

У другому епізоді приквелів є чимало того, що приносить задоволення — передусім те, як Юен Макґреґор впевнено вжився в образ Обі-Вана Кенобі. Стрічка значною мірою тримається на його лінії: зустрічі з Джанґо та Бобою Феттами, а також поява графа Дуку. Якщо говорити про ностальгію, остання третина фільму втілює давні мрії: Лукас показує старт Війн клонів і дарує нам Йоду в бою на світлових мечах.

Фінал приквел-трилогії — один із найпохмуріших розділів саги. Дорослий Анакін піддається темному боку Сили й знищує джедаїв, включно з юнлінгами (!). Падме помирає, але перед цим народжує близнюків — Люка та Лею.

Найболючіше в перегляді — гра Гейдена Крістенсена у ролі Скайвокера. У внутрішньому розламі він часто виглядає радше як скиглилий двадцятирічний, а не зламана долею версія “обраного”. Частина провини, щоправда, не лише на Крістенсені: Лукас не славився чіткими режисерськими настановами, що тут дорого коштувало.

Справді переконливу картину спокуси темрявою ми отримаємо вже пізніше, коли Адам Драйвер зіграє Кайло Рена в “The Force Awakens”.

З плюсів: Макґреґор знову чудовий як Кенобі, а фінальна дуель між Скайвокером і Кенобі повністю виправдовує очікування.

Заключний фільм оригінальної трилогії робить те, що мав зробити: ставить крапку й дає відповіді на питання, які роками висіли в повітрі.

Але якщо дивитися на стрічку як на самостійну історію, вона не залишає такого ж довготривалого сліду в тональності та оповіді, як “Episode IV” і “Episode V”.

“Episode VII” — це вдала суміш старого та нового: фільм вшановує спадщину франшизи й водночас закладає основу для нових персонажів. Режисер Джей Джей Абрамс вправно використовує ностальгію за класичними “Star Wars” — і це ще одна причина співчувати Лукасу, якому довелося вигадувати значно оригінальніші лінії для приквелів.

“Rogue One” дарує цікаву команду нових героїв і дотепно розкриває інтригу: що передувало сцені, де Дарт Вейдер заходить на корабель принцеси Леї на початку “A New Hope”? Фільм додає цінності завдяки відчуттю оригінальності у франшизі, яку інколи критикують за нестачу нових ідей.

Найкраще в цій стрічці те, що з роками її цінують дедалі більше. Режисеру Ґарету Едвардсу довелося пройти через хвилю дозйомок, але результатом став фільм, який стрімко перетворюється на один із найулюбленіших і найтепліше згадуваних у серії.

Режисер Раян Джонсон здійснив майже неможливе: він надав сазі “Star Wars” свіжий авторський поворот. Увага до дрібних нюансів франшизи та глибоке занурення в міфологію джедаїв створюють емоційно насичений фільм із багатьма шокуючими моментами (і сміхом).

Хтось ненавидить, хтось захоплюється — але незалежно від позиції на цьому спектрі, складно не визнати, що цей фільм вартий поваги.

Фільм, з якого все почалося. Неможливо заперечити велич оригінальних “Star Wars”. Лукас змінив уявлення і про візуальну мову, і про роль оригінальної музики, вплинувши не лише на наукову фантастику, а й на саму концепцію блокбастера. Так, ми любимо цю франшизу за досягнення “Empire Strikes Back”, але без “A New Hope” її просто не існувало б в тому вигляді, який ми знаємо.

Те, що Лукас відійшов убік і дав режисеру Ірвіну Кершнеру та сценаристу Лоуренсу Касдану керувати сиквелом “Star Wars”, було чи не найрозумнішим його рішенням. Новий погляд допоміг історії вийти за межі простого протистояння добра і зла й перетворити її на темний, багатошаровий наратив.

Початок із нападу вампи на Люка, а потім — розгром таємної бази повстанців силами Імперії одразу задає правило: гарантій немає, і тут можливо все. Розкриття, що Дарт Вейдер — батько Люка, й досі лишається одним із найвидатніших твістів в історії кіно. Та з роками мене найбільше зачіпає кадр, де Хан Соло заморожений у карбоніті.