Рік за кордоном у 20 років не вилікував мій тривожний розлад, але постійні подорожі допомагають з ним жити

• Макі Струм відчуває тривогу стільки, скільки себе пам’ятає — але паралельно її завжди тягнуло подорожувати й відкривати нові країни.
• Розрив стосунків і два звільнення змусили її відчути, що вона застрягла, тож у 2024 році вона почала подорожувати на повну ставку.
• Майже три роки мандрів не «вилікували» її тривожність, зате навчили не дозволяти страху керувати її життям.

Ще підліткою я зрозуміла, що дві, здавалося б, несумісні риси стали основою моєї особистості: я була дуже тривожною і водночас шалено хотіла побачити світ.

У дитинстві я могла хвилюватися і через дрібниці — чи замкнені двері та чи не тече кран перед сном, — і через грандіозні питання на кшталт теплової смерті Всесвіту через трильйони років. Паралельно мене захоплювали географія та історія.

У 14 років я вже вирішила, що відвідаю всі країни Європи до кінця життя. А коли того ж року випала нагода поїхати до Греції, Італії та Франції, моя любов до мандрів лише посилилася.

Доросле життя підняло планку тривог

З віком моя тривожність нікуди не зникла. Замість думок про замки й крани з’явилися нав’язливі переживання про стосунки, кар’єру, провал, успіх і про те, яким «має бути» моє життя.

У складні періоди я будувала в голові вигадані сценарії майбутнього й реагувала на них так, ніби це вже сталося. Терапія та ліки допомагали, але часто здавалося, що я просто пливу за течією. Щойно ставало важче, я швидко кидала здорові практики, яких навчилася.

Подорожі завжди заспокоювали цю тривогу. Я почала їздити кудись на кожні канікули в коледжі, а згодом у свої ранні 20 переїхала до Рима працювати au pair.

Під час того року в Італії мені стало настільки легше, що я навіть подумала: може, тривожність дивом зникла.

Спойлер: ні. Я зрозуміла це лише тоді, коли повернулася до США.

Повернувшись, я поміняла aperitivo та повільний ритм на «правильне» життя: роботу в корпоративних подорожах у некомерційній організації в Нью-Йорку та будні, які були передбачуваними й одноманітними. На папері я робила все, що, як мені здавалося, від мене очікували.

Та несподіваний розрив, звільнення й відчуття застою в щоденному житті запустили новий виток тривоги. Десь між виснажливими поїздками на роботу та цілим днем за столом я загубила себе в постійному «а раптом усе буде найгірше».

Коли наприкінці 2023 року мене звільнили з другої роботи, це дивно нагадувало полегшення, ніби з плечей зняли тягар. А через чотири місяці — знайшовши того, хто перебрав оренду моєї квартири, і продавши меблі — я сіла на літак до Південної Кореї в один кінець.

Мої «валізи» були не лише з речами

Виїзд з країни та подорожі Азією не стали лікуванням тривожності. Проте вони зламали мої звичні мисленнєві петлі. Я почала приймати, що тривога, ймовірно, завжди буде зі мною, але це не означає, що вона має визначати мій спосіб життя.

Один рік подорожей перетворився на два, потім — на три. Мандруючи світом, я не стала «менш тривожною» автоматично. Зате інші культури, люди та стилі життя допомогли мені бачити тривогу в перспективі й нарешті застосовувати техніки, які роками не вдавалося втримати на практиці.

Як я навчилася зупиняти ментальні «спіралі»

На Балі, де я прожила цілий місяць, місцева жінка пояснила мені, що в балійській мові граматичні часи працюють не так, як в англійській. Вона описала ставлення своєї культури до часу як більш циклічне, а не як пряму лінію до невідомого майбутнього, яку я завжди уявляла.

Це змусило мене задуматися, чому я стільки енергії витрачаю на життя в майбутньому, якого ще не існує.

Подорож до Киргизстану теж серйозно змінила мої стосунки з тривогою. Коли я їхала верхи гірською місцевістю й ночувала в кочових юртових таборах під небом, усіяним зірками, я почала цінувати повільний, кочовий ритм життя.

У сімей, яких я зустрічала, теж були свої проблеми, але коли я бачила, як люди будують змістовне життя навколо пріоритетів, настільки відмінних від моїх, я все частіше питала себе: чому я так боялася «зробити неправильно» власний шлях.

Час у В’єтнамі та в Боснії і Герцеговині навчив мене, наскільки мало контролю ми маємо над тим, яким буде завтрашній день. Обидві країни відомі своїми трагічними подіями в недавній історії, але мене вразили не ці сторінки минулого. Найсильніше запам’яталися гумор, амбіції, спільність і надія — те, що я зустріла там, де люди відбудовувалися після немислимих випробувань.

Я почала приймати: я не можу керувати всім, що принесе майбутнє, але можу перестати поводитися так, ніби кожна невдача раз і назавжди визначить решту мого життя.

Тепер тривога не керує моїми рішеннями

Я й досі помічаю, як інколи починаю надмірно аналізувати й зациклюватися на майбутньому, яке ще не настало. Але тепер я значно краще розрізняю, де моя реальність, а де лише коротка тривожна думка.

Коли я відчуваю, що знову «закручує», я повертаю себе в теперішній момент, відпускаю застарілі уявлення про успіх і приймаю, що не завжди зможу передбачити наступний крок життя.

У 14 років я мріяла побачити світ просто тому, що він мене захоплював. Тоді я й уявити не могла, що ці мандри зрештою змінять те, як я дивлюся на власне життя.

Подорожі не вилікували мою тривожність і не замінили інструменти, які я отримала за роки терапії. Натомість вони дали цим інструментам основу, яку я довго не могла вибудувати — і навчили мене: щоб насолоджуватися життям зараз, не обов’язково знати точно, що принесе завтра.